0

Ігор Діденко про хитрощі «Газпрому» у 2009 році, кабальність «бери або плати» та контракти як автомобілі

Ігор Діденко — перший заступник голови правління «Нафтогазу» в 1998—2000 роках, виконуючий обов’язки голови правління «Нафтогазу» у 2000 році, перший заступник голови правління «Нафтогазу» у 2008−2010 роках, заступник Міністра енергетики та вугільної промисловості України у 2014−2015 роках.

 — Які емоції ви переживали під час арбітражного процесу? Зокрема, коли виступали як свідок з нашої сторони.

— Мій досвід участі в судових процесах каже, що емоції — не найкращий помічник, аби з’ясувати істину в будь-якій судовій інстанції. А ми говоримо про Стокгольмський арбітраж, який є кваліфікованою, неупередженою судовою інституцією. Під час підготовки до виступу в арбітражі згадувалося все, що передувало тим контрактам. Протягом самого трибуналу вже потрібно було докладати зусиль, аби емоції від того, що бачиш людей з «Газпрому», які тебе методично вводили в оману, не заважали повернутися до суті й розповісти про реальні обставини того часу.

— Саме ви не погодилися з пропозицією «Газпрому» використовувати в контрактах право Російської Федерації та арбітраж у Москві й наполягли на застосуванні права Швеції й арбітражу у Стокгольмі. Як так вийшло?

— Почнімо з того, що від України на цих переговорах був не лише я. І переговори були надзвичайно куцими — як для контрактів на суму понад 100 мільярдів доларів. Над такими контрактами працюють кварталами. Ми ж були поставлені в умови, коли мали за години підготувати до підпису те, що нібито було підписано в Кремлі, але в Кремлі воно не було підписано.

Чи могли ми витримати часовий лаг і не входити до фінальної стадії переговорів? Коли я працював у Міністерстві енергетики, мене запросили на семінар з цієї теми до «Нафтогазу». Його проводив один з експертів Єврокомісії. Він проаналізував всю інформацію, яку маємо і сказав: був великий ризик, що компресорна станція «Бар», яка робила основну перекачку газу з Заходу на Схід, могла вийти з ладу. Розмови, що у нас був газ у підземці і ми мали змогу триматися стільки, скільки треба, спираються на не дуже професійні висновки.

Щодо права Швеції. У 2008 році «Нафтогаз» зіткнувся з тим, що потрібно готуватися до позову від «Росукренерго» за несвоєчасні розрахунки. Сума сягала приблизно 800 мільйонів доларів. У відповідному контракті між «Нафтогазом» і «Росукренерго» було прописано саме шведське право. Десь у другій половині 2008 року я контактував з юристами, які нас супроводжували в тому процесі, і розумів переваги права Швеції.

Тому на переговорах з «Газпромом» у січні 2009 року я наполягав: право Швеції і Стокгольмський арбітраж. Я сказав, що ми не погодимося на арбітраж у Москві. Коли росіяни це зрозуміли, вони запропонували право Великобританії і Лондон. Моє розуміння було таке: якщо в контракті за англійським правом написано «300% штрафних санкцій», це — 300% штрафних санкцій. За шведським правом, якщо написано хоч «1000%», суд подивиться, які ставки застосовуються у шведському праві. Згадаймо процес між «Росукренерго» і «Нафтогазом». Вони хотіли 800 мільйонів доларів з гаком, а в результаті рішення суду ми повернули лише 200 мільйонів з гаком. Зважаючи на вартість грошей і часові затримки, з якими ми їм платили, це було прийнятно.

— Арбітраж визнав кабальним положення «бери або плати» в контракті щодо поставок газу. Це положення там одне з основних. Якби не виграли в арбітражі, ми б мали додатково сплатити «Газпрому» 80 мільярдів доларів до кінця 2019 року. Я за це критикував пані Тимошенко, оскільки вона неодноразово стверджувала, що домовилася з Путіним про основні положення у 2009 році, після чого домовленості були оформлені в контракти, підписані на рівні компаній. З іншого боку, на переговорах у січні 2009 року на українську делегацію тиснули, «Газпром» запропонував це нове для «Нафтогазу» положення, бракувало компетенції його нормально проаналізувати. Навіть Європейська комісія не допомогла вам це зробити. Я правильно це розумію?

— Так, арбітраж визнав положення «бери або плати» кабальним. Але кабальним воно стало тому, що російська сторона просто вводила нас в оману. Ми багато разів перепитували їх, чи справді ці положення контракту такі ж, як у їхніх контрактах з європейськими контрагентами. Ми бачили відведені в бік очі, чули слова: «це стандартні умови». В результаті ми довели, що це не так. Щодо процитованих слів Тимошенко, — дійсно, питання вийшло на політичний рівень. Я пам’ятаю, що приблизно у грудні 2008 року Олег Дубина повернувся з Сочі, де мав останній раунд переговорів з Міллером. На прес-конференції в Борисполі він сказав, що корпоративний рівень вичерпано. Тобто, деякі позиції дійсно було узгоджено прем’єр-міністрами. Але без роботи спеціалістів і менеджерів з українського боку контракт не був би таким, який дозволив виграти в суді. І під час арбітражу, і зараз я кажу: цей контракт став симбіозом політичних домовленостей і менеджерської майстерності з української сторони.

Питають: «Контракти гарні чи погані?» Зверніть увагу на той факт, що контракти не десятирічні, а одинадцятирічні. Це була моя ініціатива робити їх не до 19 січня, а до 31 грудня 2019 року. Саме тому впродовж 2019 року ми отримуємо ці 2.5 мільярди доларів. Пара мільярдів до, так би мовити, каси державної компанії — це теж можна розглядати як нормальне напрацювання.

Порівняймо контракт з автомобілем. У вас є прекрасний «Ролс-Ройс» або «Феррарі». Але ви погано про нього дбаєте: невчасно замінюєте масло, колодки, техогляд не робите. Півроку-рік — й автомобіль перестане бути таким прекрасним, яким був. Ми мали контракт, не «Ролс-Ройс» і не «Феррарі», але з ним потрібно було працювати щодня, тобто робити тюнінг, як це роблять автолюбителі. Над контрактом повинні були працювати в Кабінеті міністрів з 2010 по 2014 рік, до приходу нової команди після Революції Гідності. А тоді надзвичайно погано працювали з такими контрактами. До Стокгольмського арбітражу можна було йти вже наприкінці 2010 року чи у 2011 році. Тоді б цифри нашого виграшу були набагато привабливішими.

Слід згадати і Єврокомісію. Між 1 і, десь, 17 січня ми багато разів зверталися до Директорату «Енергетика» Єврокомісії, до панів Бенсарса, Віганта, Піебалса, щоб нам або дали експертів, або показали якісь контракти. Нам відповідали: нічого дати не можемо, шукайте в інтернеті. Як я казав, терміни були надзвичайно стислими й ми знайшли те, що знайшли… До транзитного контракту ми підготувалися краще — завдяки експертним знанням наших співробітників. До контракту купівлі-продажу були готові так, як були. Але потім, за 2009 та частину 2010 року, чомусь потроху навчилися. Якби ми працювали після 2010 року, напевно, й успіхи були б інші. Але для цього був потрібен інший президент.

— Наведу два приклади. У 2009 році «Нафтогаз» відправив до «Газпрому» запит на перегляд ставки транзиту. Його було оформлено без залучення міжнародних юристів. Стокгольмський арбітраж визнав цей запит таким, що не відповідає передбаченим контрактом формальним вимогам і тому не задовольнив нашої вимоги про перегляд транзитного тарифу, хоч і визнав за нами право це вимагати. Інший приклад. «Нафтогаз» залучав міжнародних юристів, коли «Росукренерго» позивалося до нього. Ваші наступники програли цей арбітраж у 2010 році і міжнародні юристи не допомогли. Яка співпраця між менеджментом та міжнародними юристами є необхідною для досягнення позитивного результату?

— Розумієте, в моєму житті був досвід надзвичайно важкого судового процесу в кримінальній справі проти мене в Німеччині. У підсумку мене було повністю виправдано. Моїм юристом у цьому процесі був професор Мюнхенського університету. До речі, зовні він досить схожий з лідером нашої адвокатської групи з Норвегії. Так ось, він мені сказав: найкращий експерт у твоїй справі — ти сам. Ти маєш мені, юристу, викладати весь фактаж, думки, які в тебе виникають щодо того, як відстояти твою позицію, а я, знаючи специфіку процесу, буду це препарувати й описувати в той спосіб, який називається «подання свідків», «питання до свідків», «заперечення», «вимоги». Кваліфіковані юристи — це надзвичайно важливо.

Ви згадали третій процес, у якому я брав участь — про 11 мільярдів кубічних метрів газу «Росукренерго». У цьому процесі роль юристів була флюгерна. Коли головою правління «Нафтогазу» був Олег Дубина, а його першим заступником — я, юристи казали, що ми маємо прекрасні перспективи відбити позов. Потім ми пішли. Вони отримали, скажімо так, письмові вказівки від нового менеджменту «Нафтогазу» (це — Євген Бакулін, голова правління, та Сергій Винокуров, голова Юридичного департаменту) — програти. Це вже питання сумлінності цих адвокатів, які за великі гонорари погодилися розміняти правову позицію на якусь політично-корупційну волю замовника. Врешті-решт, судового розгляду так і не було, а трибунал засвідчив мирову угоду між «Росукренерго» і керівництвом «Нафтогазу». Щодо цього я звертався свого часу й до президента, до генерального прокурора, до прем’єр-міністра. Але питання знаходиться там, де воно знаходиться… Отака ситуація.

*Партнер проекту «Нафтогаз проти Газпрому» — Юрій Вітренко, виконавчий директор НАК «Нафтогаз України». Думки і оцінки, опубліковані в матеріалах проекту, можуть не збігатися з позицією НАК «Нафтогаз України» і редакції НВ.