0

Історія від першої особи. Як ми почали захищатися від Росії та «Газпрому»

Революція Гідності, Яценюк запрошує Коболєва очолити «Нафтогаз», Росія починає нову газову війну, Коболєв запрошує мене забезпечити ефективний захист від «Газпрому».

Восени 2013 року ми вийшли на вулиці, щоб повернути нашу державу. Процес запустила відмова президента Януковича від євроінтеграційного курсу України. Спершу вийшли студенти, їх було небагато. Все змінилося, коли їх побили. Відчувалося, ніби побили наших власних дітей, і тільки за те, що вони хотіли жити в нормальній країні. Тоді протести стали масовими. Усі розуміли — нас позбавляють гідності, майбутнього, а головне — волі. Але воля в українського народу була, і ми її показали.

Ситуація у лютому-березні 2014 року

Ми прагнули європейської демократії, а не східної деспотії. Це суперечило всьому, що Росія робила останні чотирнадцять років. Але Путін не збирався миритися з тим, що ми повертаємо собі нашу країну.

Очільники режиму Януковича тікають з країни, представник тогочасної парламентської опозиції Арсеній Яценюк очолює уряд. Росія починає війну з Україною. Вона анексує Крим і створює підконтрольні сепаратистські республіки на території Донецької і Луганської областей.

Із затримкою майже на місяць, яку, на жаль, так і не було публічно пояснено, уряд все ж таки змінює керівника «Нафтогазу».

Новий менеджмент

Для мене новий етап в історії компанії почався, коли Андрія Коболєва запросили очолити «Нафтогаз» наприкінці березня 2014 року.

Андрія запрошував голова уряду Яценюк. Зазначу, що принаймні на той час «Нафтогазом» керував фактично уряд — через призначення членів правління та керівників дочірніх компаній, через фінансування з держбюджету тощо. Повноваження голови правління «Нафтогазу» були обмеженими. Тільки згодом, внаслідок реформи корпоративного урядування, ситуація частково змінилася.

Буквально в ті ж дні «Газпром» скасував «знижки» на газ, про які тільки нещодавно домовилися Путін і Янукович. Ціна тим часом виросла з 269 до 485 доларів за 1000 кубометрів. У квітні 2014 року Росія денонсувала «Харківські угоди», згідно з якими Україна отримувала знижки на російський газ в обмін на продовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі, та вимагала сплатити 11 мільярдів доларів — загальну суму знижок за період дії угод. Окрім цього, на середину квітня «Нафтогаз» мав борг перед «Газпромом», як за поставлений і неоплачений газ, так і за аванс за транзит газу, переплачений «Газпромом» на майбутні періоди, загальною сумою 3.5 мільярди доларів. У «Газпрому» був ще й «козир» — право вимагати від «Нафтогазу» оплати за положенням контракту «бери або плати»: 7.1 мільярда доларів за 2012 рік (згідно з виставленим 15 січня 2013 року рахунком), а також 11.4 мільярда доларів за 2013 рік (рахунок було виставлено 23 квітня 2014 року). Про існування зобов’язань за цим положенням «Газпром» нагадав «Нафтогазу» в листі від 30 квітня 2014 року.

Ціна на газ зросла з 269 до 485 доларів за 1000 кубометрів.

Реакція міжнародних партнерів була обережною. Навіть прихильники України на Заході не вірили, що «Нафтогаз» може перемогти в конфлікті з «Газпромом» і пропонували лише допомогти у переговорах. За таких умов європейські партнери російської компанії активно лобіювали російські інтереси, аргументуючи це тим, що «бізнес є бізнес».

Грошей платити за вимогами «Газпрому» теж не було. «Нафтогаз» ще до цього почали називати «чорною дірою» для державного бюджету країни. У 2014 році дефіцит грошей в компанії становить 109 мільярдів гривень. Це — більше за тогочасний дефіцит зведеного бюджету всієї України, який складав 72 мільярди гривень. Було очевидно, що це — найбільш проблемний для компанії та один з найбільш проблемних для країни напрям.

Моє повернення в «Нафтогаз»

Повернутися в «Нафтогаз» мене запросив Коболєв. Я свого часу детально досліджував економіку взаємовідносин з «Газпромом», зокрема в порівнянні з європейськими стандартами. До речі, я тоді публічно критикував політику тогочасного керівництва «Нафтогазу» та країни щодо відносин з «Газпромом», пропонуючи та обґрунтовуючи альтернативні варіанти.

Фото: Юрій Вітренко. Річний звіт «Нафтогазу» за 2017 рік

У мене і цього разу було трохи інше розуміння ситуації — я не бачив достатніх підстав розраховувати на збереження знижки і взагалі поставок газу з боку «Газпрому» без політичної капітуляції України перед Путіним. Тому я радив працювати над іншими варіантами — перш за все над альтернативними поставками газу з Європи. Я також мав іншу точку зору щодо позовних вимог в арбітражі проти «Газпрому» за контрактом на поставку газу; крім цього я бачив необхідність почати арбітраж і за контрактом на транзит газу.

Спочатку я розробляв стратегії, давав поради і брав участь у найважливіших переговорах. Потім, коли Андрій не знайшов кому ці поради впроваджувати, він запросив мене взятися за відповідний напрямок роботи.

Першочерговим завданням було позбутися критичної залежності від поставок газу з Росії. Для цього потрібні були спільні дії «Нафтогазу», Уряду, громадських активістів, міжнародних партнерів, а також споживачів газу.

Завдяки бізнес-освіті й роботі на Заході я мав також міжнародний управлінський досвід і розуміння європейського ринку. Ці знання й досвід були необхідні для вирішення проблеми з кабальними контрактами з «Газпромом», організації альтернативних поставок газу з європейського ринку, супутніх реформ на ринку газу та корпоративного урядування. Тому я відчував, що моїм громадянським обов’язком було піти працювати в «Нафтогаз». Нас зараз багато критикують за наші зарплати і премії, але не я їх собі визначав, і підвищені вони були набагато пізніше. Перші півтора року я фактично взагалі не отримував «на руки» зарплату і премії в «Нафтогазі» — те, що мені нараховували, йшло на офісні витрати. Навпаки, я покривав деякі витрати зі своїх заощаджень. Таким чином ішов у «Нафтогаз» я точно не заради зарплати і премій.

Першочерговим завданням було позбутися критичної залежності від поставок газу з Росії. Для цього потрібні були спільні дії «Нафтогазу», Уряду, громадських активістів, міжнародних партнерів, а також споживачів газу.

Я б злукавив якби сказав, що я прийняв пропозицію Андрія тільки тому, що мене просили професійно допомогти з конкретними проблемами «Нафтогазу». Я розглядав це запрошення як можливість продемонструвати, що сучасна національна компанія може зробити для розвитку ефективних ринків і навіть для державотворення. Не з точки зору персональних амбіцій, а з точки зору власного розуміння, як змінити ситуацію на краще, і прагнення цих змін. Хтось може сказати, що я «ліз туди, куди непотрібно», але я щиро вважав і вважаю, що ці зміни були критично необхідні. Тому я особисто скоріш навпаки іноді жалкую, що в певних моментах був недостатньо наполегливим.

Я концентрувався на тому, що вважав найважливішим у межах можливого. Ці межі залежали як від зовнішніх (по відношенню до компанії) обставин, так і внутрішніх. Про зовнішні я вже згадав.

Внутрішні обмеження теж були суттєвими. Кабінет міністрів, як за Яценюка, так і Гройсмана, відмовлявся призначати мене членом правління, найвищого виконавчого органу компанії, навіть коли мою кандидатуру подавала незалежна наглядова рада, яку призначив сам кабмін. Відповідно впливати на загальне керівництво доводилося опосередковано. Також складно не згадати про проблеми з системою управління. В мене інше розуміння того, як має управлятися сучасна компанія, сформоване під час навчання та роботи закордоном. Для мене це означало необхідність концентруватися на окремих напрямках операційної діяльності, щоб була можливість якомога швидше отримати значний результат для компанії та країни, але при цьому постійно намагатися проводити системні зміни в компанії та галузі.

Я не жаліюся або виправдовуюся, а навпаки пояснюю, як долаючи перешкоди, досягався результат.

 

*Партнер проекту «Нафтогаз проти Газпрому» — Юрій Вітренко, виконавчий директор НАК «Нафтогаз України». Думки і оцінки, опубліковані в матеріалах проекту, можуть не збігатися з позицією НАК «Нафтогаз України» і редакції НВ.